Подорож в Івано-Франківську область. 5 День, останній. Гори

То ж наступного дня ми з моїм вже новим  Кумом (Астеріксом) пішли у гори. Бо, як він каже: "Побувати в Карпатах і не залізти на гору - це злочин!" 

Перший підйом мені дався дуже важко. Я зупинялася біля кожної смереки (схожа на ялинку дерево) до того моменту, як Кум мені не сказав, що берези і смереки відбирають енергію у людей. Добре, що згодом він зазначив, що повір'я діє лише на древніх скіфів. 

 Цей ранок був дуже туманним і гарним.

 На горі ми знайшли невідомі для нас гриби. Хто знає що це, не мовчіть!?

Джек нас супроводжував весь час! Він  дуже швидкий, бо має 4 лапи. А ми йшли лише на двох ногах. Він трохи відбігав вперед і чекав допоки ми заліземо.  

На горі, в лісі.

Потім почався дощ. Ми спустилися до хатини, де ціле літо пасли худобу. Це називається Полонина. Пастухи залишили в хатинці трохи масла та сиру: бринзи, вурди (дуже смачна!), просто сиру). Кум вхопив ще помідорку, я - перець. Масло майже з'їли з залишками хлібу.

Собаці також повезло. Бо йому дісталась ніжка курки і десь зо 200 грамів вареної ковбаси. Ось в той момент він зрозумів, що йшов за нами не дарма!

Ось тут все літо варять на вогнищі  в великому казані сири. 

Прийшлось йти додому під дощем. Кум намочив  голову, я йшла під капюшоном. Трохи скоротивши шлях додому ми знайшли по дорозі шипшину (я збрила в кишені) - її вистачило на 4 рази запарити чай на роботі; і знайшли "чорниці" (так тут називають ожину). Тут вже нас собака не зрозумів. Він навіть відвернувся від нас коли ми збирали ожину у рота.  

Далі вже мусила збиратись. Кум мене провів до траси.

 Де ми чекали на маршрутку. Ось де мені став у пригоді розклад, що фотографувала у Верховині. Водій був дуже колоритним. Добре, що мені було місце і я навіть сиділа. 

 Р.S. З приводу російської мови на Західній Україні. Раніш, коли я приїжджала до Львова, то я навіть дозволяла собі розмовляти російською і жодного тиску чи кривого погляду на собі не відчувала.
Але зараз дуже все змінилось (можливо із за подій на сході України і неоголошеної війни).
Розкажу вам дві дорожні історії:
***
Той самий водій, що віз мене до Франківська підібрав на зупинці жінку, що стояла під дощем.
- До центра, пожалуйста. Сколько с меня? -  сказала жінка тільки зайшовши в салон. Водій зразу закотив очі. Щось буркнув під ніс про мову, якою вона говорить.
- Цк буде коштувати дві, ні - три гривні.
- Я просто не местная,  - протягує 3 гривні жінка.
- Ну звісно "не местная" - всміхається водій.
Через 10 хвилин водій говорить пасажирку, що сидить біля нього.
- Треба ж цю висадити, - і зупиняє в центрі населеного пункту.
- Спасибо, - виходить жінка.
- Прошу пані, - посміхається водій.
***
В потягу, що вже їхав до Києва я їхала в пласкарті з сімейною російськомовною парою і один місцевим чоловіком. Так як у провідниці не було сканера для того, щоб перевірити роздруковані з сайту білети, вона забрала усі білети прямо перед потягом і віддала тільки, коли приїхали.
У цієї російськомовної пари виникло запитання у якій годині ми ж таки прибуваємо. І жінка вирішила спитати у провідниці. Але вийшло якось дуже різко і голосно:
- Прстите пожалуйста, а во сколько мы прибываем?
У провідниці очі на лоба закотились. Вона навіть забула точний час і сказала на 10 хвилин пізніше час прибуття.
Жінка від такої реакції потім дуже довго сміялась, коли провідниця пройшла. Далі пара намагалась розмовляти українською.

То ж що я хочу сказати, коли їдеш до західної частини України і ти вмієш розмовляти українською - не лінуйся її використовувати, так ти можеш виразити свою повагу до цих місць і до цих людей.

The end.