Дорожні історії. Так треба

Їду з дачі. Не хочу йти селом, краще йти полем, городами. Нічого, що на полі лежать корови рогаті, вони не бадаються. Зато я зразу побачу маршрутку.
Корова, корова, поле, сміття, буряки, картопля, картопля, кукурдза, гарбузи, пшениця... О, маршрутка!
Тільки шкода, що біла маршрутка на тій стороні дороги, а я на цій. Ситуація ще ускладюється тим, що нема поряд пішохідного переходу і рух транспорту дуже активний. Зробивши потуги туди-назад вздовж дороги я перестала показувати своє бажання попасти на цю мартшрутку, водій зачинив двері і поїхав.
Через 10 хвилин я сіла в зеленого кольору маршруку, розплатилась і водій рушив. На наступній зупинці всі побачили натовп.
Водій звертається чи то до себе, чи то до пасажирів:
- Де вони усі взялись?
- Може це студенти? - йому відповідає пасажирка.
- Та де  такі старі студенки. До того ж коледж далі.
- Це електричку відмінили, - присускає інший пасажир.
Ппідїхали до зупинки, водій відкриває двері:
- Де вас стільки вязлося тут? - звертається водій до майбутніх клієнтів.
- А у нашій мартруткці колесо спустило, тож водій усіх нас висадив.
Усі зайняли сидячі місця. Їдемо далі. За 50 метрів я бачу знайому білу маршуртку, ту саму на яку я не встигла сісти.